Від дисидента до лідера партії

Юрій Бадзьо, 90-ті роки.

Юрій Бадзьо, 90-ті роки.

Десятирічка з золотою медаллю. Університет із відзнакою. Перші наукові успіхи уже в студентські роки. Мрія присвятити своє життя науці…  Але доля повела Юрія Васильовича Бадзя в політику. Таким був його моральний громадянський вибір: не мовчати… 1961 року, після закінчення університету й кількох років учителювання в сільській школі, Ю.Бадзьо вступив до аспірантури при Інституті літератури АН УРСР, де підготував дисертацію з теорії літератури. Активно друкував статті, які привернули увагу в науковому й літературному світі. Водночас входив до ради Клубу творчої молоді (КТМ) – перших українських «неформалів»-шестидесятників, брав участь у громадських дискусіях, зустрічах із робітничими колективами, поетичних вечорах, які тоді, завдяки поезіям В.Симоненка й Ліни Костенко, І.Драча й В.Стуса ставали також політичним вечорами, формували громадянську й національну свідомість.

Невдовзі політична «відлига» взялася кригою. КТМ розігнали. Вільнодумців звільняли з роботи. Навесні 1965 року за згоду взяти участь у заводському вечорі на Шевченкові роковини (вечір не відбувся: заборонив райком партії) Ю.В.Бадзя виганяють з інституту. Осінь 1965 року. Політика нового вождя Брежнєва дає перші плоди, передусім в Україні: арештовують кілька десятків найталановитіших представників молодої генерації української інтелігенції – за вільне слово, незалежну думку. Серед них – Іван Світличний, Богдан і Михайло Горині, Опанас Заливаха. Їхні побратими, що тим часом лишилися по цей бік грат, проводять політичний мітинг протесту. 4 вересня 1965 року в кінотеатрі «Україна» разом з Іваном Дзюбою, Василем Стусом, В’ячеславом Чорноволом протестує проти наступу реакції і Юрій Бадзьо. Фактично це був перший громадський політичний протест на перші політичні арешти в Радянському Союзі післясталінського часу. За цей протест, а також за виступ на партзборах, де він обґрунтував свій вчинок суспільно-політичною атмосферою в країні, Ю.Бадзя виключають з партії. Більше він не міг знайти праці за фахом. Протягом чотирьох років періодичне безробіття чергується з припадковими редакторськими заробітками. Його перестають друкувати, і лише в 1969-70 роках з’являються кілька літературних статей у товстих журналах, виходять художні твори в його перекладі.

У 1971 році Ю.Бадзьо пише великого листа до IV з’їзду СПУ про національно-культурне становище українського народу, пропонує конструктивну програму його духовного відродження.

Через рік Україною пройшла хвиля масових політичних арештів. Скинуто П.Ю.Шелеста. Ю.В.Бадзьо починає писати об’ємне наукове дослідження «Право жити» ‑ про нерівноправне становище українського народу в складі СРСР і про антинародний тоталітарний характер радянського суспільного ладу. Арешти 1972 року оцінює як наступ неосталінізму й погром новітнього національного відродження на Україні.

Згодом Ю.В.Бадзьо пише до Міністерства освіти УРСР про стан української школи. Бере участь в обговоренні проекту Конституції СРСР. У листах до «Правды», «Известий», «Литературной газеты» доводить її антидемократичний (обмеження «інтересами трудящих» політичних свобод), антирадянський (ідея керівної ролі КПРС), неюридичний (ідеологічна публіцистка замість юридичної термінології) характер.

1979 рік – переломний у житті Юрія Бадзя. На початку року обшук, вилучення рукопису «Право жити» (усього написав близько двох тисяч сторінок), далі арешт, слідство, у грудні – суд. Пункти звинувачення за ст.62 КК УРСР («антирадянська агітація і пропаганда») подавалися так: «Злочинні дії, вчинені Бадзьо, були виражені в тому, що він, починаючи з середини 1960 років, з метою підриву та ослаблення Радянської влади, зберігав у своїй квартирі за вищезгаданим місцем проживання до вилучення під час обшуку в квітні 1979 року для подальшого поширення придбану у невстановленої особи книгу під назвою «Програма винародовлення українців і біло русинів у Польщі», видану 1937 року в м.Львові…».

«Восени 1965 року, за негідні звання комуніста вчинки, притягнений до партійної відповідальності, для подальшого поширення виготовив у вигляді пояснення текст ворожого змісту, який оголосив 11 листопада того ж року на партійних зборах за місцем роботи в Інституті літератури під час розгляду його персональної справи.

При цьому, виправдовуючи ворожу радянському суспільству діяльність окремих відщепенців, притягнутих до кримінальної відповідальності за антирадянську діяльність, підсудний зводив наклепницькі вигадки щодо національної політики в СРСР, особливо наголошуючи на тому, що в Країні Рад ніби існує утиск української творчої інтелігенції, що українська література перетворюється начебто на літературу провінційну, а українське театральне й кіномистецтво немов занепали.

З початку 1971 року підсудний з вищезгаданою метою зберігав у своїй квартирі в м.Києві та розповсюджував одержаний від невстановленої особи трактат І.Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?», в якому автор зводив злісні ворожі вигадки на радянську дійсність, національну діяльність та політику КПРС і практику комуністичного будівництва в СРСР, намагався підірвати дружбу радянських народів та ставив під сумнів основні принципи пролетарського інтернаціоналізму».

«Весною зазначеного року Бадзьо з метою антирадянської агітації та пропаганди у себе в квартирі виготовив документ у вигляді листа до членів Президії Спілки письменників України, в якому виклав наклепницькі вигадки, що порочать радянський державний і суспільний лад, а також національну політику КПРС та уряду, намагався переконати читача у начебто існуючому нерівноправному становищі України щодо РРФСР у складі Союзу РСР, виправдовував ворожу антирадянську діяльність націоналістично спрямованих І.Світличного, В.Стуса та інших відщепенців, раніше засуджених за скоєння особливо небезпечних державних злочинів». Далі – у такому ж дусі – про дослідження «Право жити».

Вирок – максимальний термін покарання: 7 років табору суворого режиму плюс 5 років заслання. Ю.В.Бадзьо був в’язнем сумління Мордовського табору ЖХ 385/3-5 з 1980 по 1986 рік. Потім три роки заслання на північному сході Якутії. У грудні 1988 року дострокове звільнення з ініціативи влади. Повернувшись до Києва, відразу включився у громадсько-політичне життя на Україні. 16 грудня 1990 року на Установчому з’їзді Демократичної партії його обрано Головою Національної Ради партії.

Юрію Васильовичу, чи не здається вам, що слова, сказані російським письменником Максиміліаном Волошиним ще у 1920 році, актуальні й у наші дні, а саме: «…партії, самі того не помічаючи, обмінюються у запалі боротьби лозунгами й програмами, як Гамлет під час дуелі обмінюється шпагою з Лаертом». Ця думка вже має підтвердження хоча б тому, що надрукований у минулому році в газеті «Літературна Україна» «Маніфест демократичної партії», автором якого ви є, перегукується з назвою усім відомого іншого програмного документа – «Маніфестом Комуністичної партії».

Хочу відразу зазначити: перегукується лише назвою. Коли програму було написано, я вирішив назвати її саме так, адже програмові принципи партії ставилися в широкий ідеологічний контекст. Наскільки я знаю, в інших політичних партіях України такого немає. У «Маніфесті» однозначно визначено ставлення ДемПУ до самої ідеї комунізму як утопічної. Наш підхід раціоналістичний, тобто ми вільні від ідеологічного фанатизму і дивимося на сучасні політичні процеси розумом, а не емоціями. З позицій історизму даємо оцінку комуністичному вченню, взагалі комуністичному рухові, розглядаємо становище і перспективи Комуністичної партії Радянського Союзу, її складової частини – КПУ.

На установчому з’їзді ДемПУ у своїй доповіді «Політична ситуація в Україні і роль у суспільному процесі Демократичної партії України» ви сказали, що партія «визнає право сповідувати комуністичний ідеал і на його основі об’єднуватися в партії». На терені України утворилося чимало партій, але я щось не пригадую, щоб у їхніх програмах зустрічалося таке формулювання.

Я намагався ширше глянути на політичну ситуацію в країні, розглянути її, знову ж таки, у контексті ідеологічному, зокрема, комуністичної ідеї, яка вплинула на свідомість багатьох людей. Доктрина комунізму стала теоретичним підґрунтям тоталітарних режимів «реального соціалізму». Ставлення до неї, до шляхів і наслідків її реалізації визначають громадянську поведінку і сьогодні. Важливо було дати людям політичний орієнтир, висловити своє розуміння ідеї та шляхів її втілення в життя. Це дуже нелегкі питання, навіть для людей теоретично підготовлених. Сприймаючи проблеми ідеологічно-упереджено, ми не дійдемо істини, не внесемо конструктивний струмінь у сьогоднішні політичні пристрасті. Щоб подолати саму ідею, побачити утопічність ідеалу, треба подивитися на нього не як на плід злого духа, а як на реальну людську особистість. Ось чому я часто повторюю: «раціоналістичний погляд на життя». Потрапляючи в полон емоцій і політичних упереджень, ми на місце одних ідеологічних міфів поставимо інші. А це небезпечно для будь-якого суспільства, особливо для нашого, такого багатого на суперечності й антагонізми – соціальні, національні, політичні.

Прокоментуйте, будь-ласка, вислів одного з учасників Установчого з’їзду ДемПУ, який заявив, що Демократична партія України відверто опозиційна до КПРС-КПУ на основі неприйняття будь-якого тоталітаризму: чи то під червоними, чи під блакитно-жовтими стягами. Невже зараз реально існує загроза виникнення тоталітаризму на ґрунті національної ідеї?

На мій погляд, такої небезпеки нема. Але не можна залишати поза увагою гостроту ідеологічних і політичних протистоянь у сьогоднішньому нашому суспільстві. Нація знову прокидається до історичного життя. Такому періоду властиве некритичне ставлення до минулого, романтизація історії. З психологічного погляду це закономірно й логічно. Народ утверджує себе, молодь шукає героїв, зразків для наслідування. Одначе в історії нашого народу, як і в будь-якого іншого, є традиції демократичні й недемократичні. Діяльність ОУН-УПА на західноукраїнських землях 30-50-х років – це національно-визвольний рух, але ми були б недалекоглядними, якби не побачили в ньому і тоталітаристських тенденцій та антигуманної політичної практики. Не треба ідеалізувати ці героїчні сторінки нашого минулого. Протягом багатьох десятиліть політична історія українського народу грубо спотворювалася. Демократичні сили України мають зробити все, щоб світогляд людей формувався історичною правдою, об’єктивним аналізом пережитого. Це буде запорукою того, що незалежна українська держава утверджуватиметься як держава і демократична. Установчий з’їзд ДемПУ прийняв ухвалу, у якій закликає вчених України провести авторитетні наукову конференцію, присвячену історії ОУН-УПА.

Я знаю, що Установчому з’їзді ДемПУ виникали дискусії щодо ставлення партії до ОУН-УПА та до Народного Руху України. Делегати зі східних та південних областей наполягали на поміркованій відповіді на ці питання. Знову виявилась розбіжність між Сходом і Заходом України у сприйнятті нашого минулого. Пригадаймо працю Володимира Винниченка «Відродження нації», у якій він писав, що зрусифікований Схід України не підтримав національну ідею, а схилявся до утворення української держави як федеративної частини Росії. Невже історія повторюється?

Я б не сказав, що позиція делегатів із східної, південної чи центральної частини України тут принципово відрізнялася від думки решти делегацій. Йшлося тільки про обережність формулювань і про політичну доцільність декларувати партію як члена Руху. Підстави для цього були. Для нас Рух – це організація демократичних і патріотичних сил України. Проте в очах деякої частини українського суспільства престиж Руху останнім часом понизився. Це наслідок тенденційної, нацьковувальної пропаганди, яку з самого початку вела проти Руху КПУ, зокрема її преса. Новостворювані політичні партії не можуть не зважати на те, як сприймаються громадськістю ті чи інші об’єднання. Я особисто був на з’їзді за те, щоб ДемПУ оголосила себе асоційованим членом Руху. Рух чимало зробив для громадянського й національного відродження України. Хоч не все виходило так, як хотілося б. наш досвід політичної боротьби ще невеликий. Не забуваймо також, що матеріально-технічна база діяльності Руху слабка – не така, як у наших опонентів з КПУ. І протидіяти комуністичній пропаганді важко. Але наша партія намагатиметься переконати людей у тому, що Рух – це об’єднання демократичних сил, що він консолідує суспільство на основі демократії, прав людини, державної незалежності України.

Щодо федеративного устрою України. В умовах державної незалежності народу це нормальний принцип територіально-адміністративного управління. Але як сьогоднішня політична позиція він для мене неприйнятний. Нині ідея федеративного поділу України падає на грунт антиукраїнських сепаратистських тенденцій («Новоросія», «Донецько-Криворізька республіка», закарпатське «русинство»), отже, веде до конфронтації, ускладнює міжнаціональні стосунки і процес державного самовизначення нашої Республіки. Консолідація української нації ще не завершилася. Рівень національної самосвідомості народу в різних регіонах України різний. Західна і Східна України йшли окремими шляхами до теперішньої державної єдності нації. Це відбилося у світогляді й психології людей. Наша мета – незалежна демократична українська держава, в якій будуть забезпечені права людини, незалежно від її національності, партійної належності, віросповідання тощо. На такому шляху можна домогтися міжнаціонального порозуміння і взаєморозуміння, патріотичної згуртованості всього населення республіки. А це – запорука того, що демократія переможе, утвердиться в нашому суспільстві.

Наскільки мені відомо, коли створювався передвиборний «Демократичний блок», ви негативно поставилися до гасла «Ради – без комуністів!», виголошеного представниками Української народно-демократичної партії. Чи змінили ви свою позицію нині?

Я справді виступав проти гасла «Ради – без комуністів», бо Компартія – політично не однорідна організація, вона далеко не в усьому була об’єднанням однодумців, створювалася штучно, формувалася по суті не як партія, а як соціальний клас. Люди вступали до неї нерідко всупереч своїм переконанням і сумлінню. Так диктувало життя. Завдяки демократичним реформам і масовому демократичному рухові знизу обставини змінилися, з’явилася можливість вибору: почався процес політичного розмежування. На час березневих (1989 року) виборів до Рад він щойно зароджувався. І якби ми тодішню виборну кампанію вели під гаслом «Ради – без комуністів!», до законодавчих органів, насамперед до Верховних Рад, не потрапило б чимало людей, які, хоч і мали в кишені квиток члена КПРС, були в душі демократами і патріотами. Деякі з них згодом започаткували створення нових партій.

Проте час швидко змінюється. Політична освіта суспільства зросла, люди багато чого дізналися про порушення прав людини і народів у країнах «реального соціалізму». Життя вимагає від кожного зробити свідомий громадянський вибір, а отже, і взяти на себе повну моральну відповідальність за підтримку тих чи інших політичних сил. Демократична партія України виступає за ідеологічний плюралізм. Але КПУ, щоб бути нормальною частиною демократичного суспільства, мусить позбутися тоталітаризму в ідеології та політичній практиці і звільнитися від позареспубліканського партійного центру, тобто вийти зі складу КПРС, стати самостійною.

Як ви ставитеся до пропозиції народного депутата УРСР Володимира Філенка – лідера Партії демократичного відродження України, щоб у недалекому майбутньому створити Об’єднану Демократичну партію України, в яку увійшла б і ДемПУ?

Наше суспільство переживає період масової громадянської переорієнтації й самовизначення – політичного, ідеологічного, організаційного. Багатьом здається, що новостворені політичні партії однакові, бо проголошені ними принципи начебто не дуже відрізняються. Але це тільки на перший погляд. Кожна з партій має свою передісторію й окреме людське середовище,з якого вона виникла. Це не може не накладати свій відбиток на політичну мову та поведінку партій. Акценти в них різні. Вони не перешкоджають взаєморозумінню і співробітництву. Проте організаційне об’єднання має визріти, щоб стати органічним. Я хочу сказати, що для злиття демократичних українських партій в одну об’єднану демократичну партію України час іще не прийшов.

Доброго політика (а ви, сподіваюсь, саме такий) характеризують дві основні риси: здатність змінювати тактику політичної боротьби залежно від ситуації і вміння робити безпомилкові прогнози на майбутнє. Скажіть, будь-ласка, якою ви бачите ДемПУ через три роки і як складатиметься політична ситуація найближчим часом?

У нашій партії вже на сьогодні об’єдналися значні інтелектуальні сили. На Установчому з’їзді ДемПУ делегати з вищою освітою становили понад 70 відсотків. Чимало з них – дипломовані спеціалісти з різних галузей народного господарства. 26 членів Демократичної партії – депутати Верховної Ради України, ще більше депутатів місцевих Рад. Усе це дуже добре: партія має гарний кістяк. Але з самого початку ми уявляли себе партією не елітарною. Сподіваємося, невдовзі ДемПУ стане масовою. Після Установчого з’їзду до нас прийшло багато нових людей. Є підстави стверджувати, що авторитет партії зростає.

Прогнозувати розвиток політичної ситуації в країні важко. Час дуже динамічний. Принаймні, немає сумніву, що відбулася зміна державного курсу центру. З осені минулого року почався новий період у політичному житті суспільства. Епоха, названа перебудовою, на мою думку, закінчилася. Реакція перейшла в наступ на демократію. Стара тоталітарна система прагне зберегти себе, відвоювати втрачені в ході демократичних реформ позиції. Події у Прибалтиці – це вже спроба державного перевороту, свідчення того, що загроза встановлення військової диктатури реальна. У політичному житті країни зростає роль армії. Економічне становище критичне. На цьому спекулюють антидемократичні сили. Якщо їм вдасться повести за собою значну частину суспільства, наступ реакції посилиться.

Одначе стан економіки є водночас і позитивним фактором. Він стримує великодержавників від авантюрництва в політиці. Знайти вихід із економічної кризи на шляхах командно-адміністративної системи вже неможливо. А економічна свобода неминуче вимагатиме і свободу політичну, міцно зв’язуючи руки там, хто прагне ліквідувати здобутки демократії за останні кілька років. Немало тут важить і позиція Заходу. Будемо сподіватися, що він відповідально поставиться до розвитку подій у СРСР і подасть нашій молодій демократії моральну й політичну допомогу. Одначе ставлення світу до нас – чинник усе-таки додатковий. Наша доля залежить від нас самих: від нашої громадянської активності, від нашої відваги утверджувати свободу людини і нації. Хто відчує потребу прилучитися до політичного життя, той шукатиме собі, певне, однодумців. Насамперед тих, що згуртувалися в політичній партії. Розбудова і зміцнення багатопартійності, новостворюваних демократичних партій – це єдиний засіб позбутися диктатури однієї партії, послабити й зруйнувати тоталітарну систему. Демократична партія України кличе до своїх рядів усіх, кому близьке наше партійне гасло: «За вільну людину, за незалежну демократичну Україну!».

Інтерв’ю вів Тарас ГОЛОВКО,

журнал «Трибуна», квітень 1991 р., №4.

Advertisements
Опубліковано у Без категорії. Додати до закладок постійне посилання.

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s